Політична та економічна незалежність не завжди йдуть поряд. Багато років після розвалу Союзу перша складова в Україні випереджала другу. На кілька кроків. Але за 32 роки можна констатувати, що вони вирівнялися. Якщо говорити про вихід із орбіти російського впливу. І це головний підсумок. З іншого боку, коли найсильніша у світі економіка США не може працювати без китайських мікрочіпів – це означає лише одне. Глобалізація досягла такого рівня, що повної економічної незалежності не може бути в принципі. Ні для кого. Залишається знайти "місце під сонцем". Тобто посісти свою нішу на міжнародних ринках А якщо з неї видавили – шукати нову. Україна – не росія. І не Польща… Кремлівські пропагандисти люблять згадувати, як 1991 р. Україна посідала 8 місце у світі за обсягом валового внутрішнього продукту (ВВП). І порівнювати це із показниками останніх років. Мовляв, ось вони наслідки незалежності Києва. Справді, за підсумками 2021 р. українська економіка за обсягом ВВП була лише на 40-му місці – дані Міжнародного валютного фонду. Але при цьому треба розуміти, що у 1991 році Україна була частиною планової радянської економіки, зовсім іншої моделі. Яка виявилася нежиттєздатною. І саме тому її зараз немає. Тож порівняння, як мінімум, некоректне. По-друге, якщо подивитися на динаміку ВВП України та Росії, вона збігається. В обох випадках демонтаж колишньої економічної системи супроводжувався глибоким спадом. Який змінив підйом у середині 2000-х і збігся зі зростанням світових цін на сировинні товари. Просто росія з її нафтогазовими ресурсами змогла "вичавити" з цього тренду набагато більше, ніж Україна, яка продавала переважно залізну руду, метал та зерно. Тобто дешевші товари. Зі свого боку, вітчизняні економісти люблять порівнювати українські показники із досягненнями Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини. Ці країни у 1990-х теж пройшли болісний демонтаж планової економіки. Але змогли не лише швидше "встати на нові рейки", а й набагато далі виїхати. Якщо ВВП України у доларах за 30 років зріс у 1,9 рази, то у сусідніх східноєвропейських країнах у 4-6 разів. Статистика – річ уперта, із цифрами важко сперечатися. Залишається зрозуміти чому так вийшло. Очевидно, річ у горезвісному людському факторі. Колишній голова представництва Світового банку в Україні Мартін Райзер розповідав журналістам, як одного разу до нього прийшов високопоставлений керівник парламенту та попросив грошей... на видання збірки власних поезій. "Я довго не міг зрозуміти, що він хоче, а коли зрозумів, то дуже здивувався. Але не подав виду", – згадував Райзер. Він не назвав прізвище візитера. Але, очевидно, йдеться про тодішнього спікера Верховної Ради Івана Плюща, який справді захоплювався поетичною творчістю. Саме тому прийшов просити грошей не на великі інвестпроекти для національної економіки. Було питання важливіше. Зрозуміло, що з такими людьми "біля керма" української держави не варто було очікувати економічного ривка – за аналогією зі східноєвропейськими сусідами. Далі нічого не змінювалося. Наступний президент під час закордонних візитів обговорював із тамтешніми лідерами не умови вільної торгівлі та залучення інвестицій в Україну. Для нього важливішим було міжнародне визнання Голодомору 1930-1933 гг. актом геноциду. Наступний взагалі вважав за краще скакати пеньками. Президент-олігарх, який його змінив, більше цікавився розвитком власного бізнесу, ніж національної економіки в цілому. Хоча, якраз при ньому перші кроки у бік економічних реформ все ж таки були зроблені. Тобто за великим рахунком, до приходу до влади нинішнього глави держави економікою в країні ніхто до ладу і не займався. І економічною дипломатією – також. Тому підписувалися абсолютно невигідні угоди щодо умов вступу до Світової організації торгівлі та вільної торгівлі з Євросоюзом. За минулі роки сумарні втрати України (прямі та непрямі) від дії цих двох документів у доларовому еквіваленті можна порівняти зі шкодою від ракетного обстрілу рашистами в період повномасштабної війни. Ще одне спостереження. З 19 українських прем'єрів, котрі перебували на посаді хоча б кілька місяців, лише 9 не мали власних політичних проектів. Включаючи 2 останніх у ряді, Олексія Гончарука та Дениса Шмигаля. Інші, правду кажучи, не мали багато часу займатися економікою. Більше уваги приділялося передвиборчій боротьбі, власним та партійним рейтингам виборчих симпатій. Прем'єрську посаду вони розглядали не як поле діяльності, а як трамплін для стрибка на найвищу державну посаду. Зрештою, якщо порівнювати свої здобутки зі східноєвропейськими країнами, треба поставити запитання: в якому з них ступінь впливу олігархів на економіку можна співставити з українськими реаліями? Та й сам вплив все ж таки може бути різним. У нашому випадку (на жаль) він виявився згубним. Як приклад, раніше "ОстроВ" детально досліджував ситуацію в українській металургії, яка колись була локомотивом економіки. Але! Власники підприємств нещадно експлуатували радянську виробничу базу, нічого не вкладаючи у створення конкурентоспроможних металургійних потужностей на нових енергоефективних технологіях, що відповідають світовим екологічним стандартам. Мала місце лише вибіркова модернізація. Тобто морально і технічно застаріле обладнання змінювали (з метою економії грошей) на таке саме, тільки нове. За базі вітчизняних технологічних розробок, менш ефективних проти зарубіжних. Як наслідок – конкуренцію на глобальних ринках українські металурги програли. І зараз вони можуть продавати там лише залізну руду та напівфабрикати, чавун та сталеві сляби. Олігархам цього цілком вистачає на купівлю вілл, яхт та літаків. Тоді як національна економіка безперечно втрачає від такої деградації. Аналогічна ситуація у хімічній промисловості, машинобудуванні та нафтопереробці. Ще до повномасштабної війни, 2021 року, Україна використала 56% імпортного бензину та 86% імпортного дизпалива. Оскільки в країні залишилися 3 нафтопереробні заводи з 6. При цьому працював лише 1. Залізна "стіна" У 2014 р. тодішній прем'єр Арсеній Яценюк пообіцяв відгородитися від Росії "реальною стіною" вздовж державного кордону. Зараз можна говорити, що загалом ідея виявилася не дуже вдалою. Повномасштабне вторгнення російської військ у 2022 р. відбулося через окуповані території Криму, Донецької та Луганської обл., а також через сусідню Білорусь. Де справді потрібно будувати "стіну", то це в економічній сфері. До того ж займатися цим почали самі росіяни, за кілька років до окупації Донбасу. Т.зв. "сирна війна" датується 2006 р. Тоді було заборонено імпорт з України до Росії сирів, іншої молочної продукції та м'яса. Крім того, у середині 2000-х росіяни жорстко "обрубали" імпорт українських сталевих труб, встановивши для них мізерні безмитні квоти. У 2012 р. була "вагонна війна": заборона на ввезення ж.-д. вагонів та цистерн українського виробництва. Але при цьому йшла посилена експансія з Росії в національну економіку. Олігархи та держструктури (банки та корпорації) активно скуповували українські металургійні та машинобудівні підприємства, банки. Частка російського капіталу у банківській системі України досягала 18-20%. Російські банки активно кредитували українські держкомпанії, включаючи "Укрзалізницю" та її дочірню структуру – ДП "Донецька залізниця". Війна сприяла "очищенню" економіки від російської присутності. Майно банків і промпідприємств, що належали їм, було націоналізоване. Наприклад, у металургії росіяни (поки що) продовжують залишатися співвласниками лише на запорізькому заводі "Дніпроспецсталь". Серед знакових подій щодо виходу з-під впливу імперії слід виділити не заборони на доступ до російської соцмережі "ВКонтакте" та показ радянського фільму "Іронія долі", що набули чинності у період президентства Петра Порошенка. Справжніми знаковими подіями слід вважати повну відмову НАЕК "Енергоатом" від російського ядерного палива (яке замінили на американське) та від'єднання України від об'єднаної енергосистеми СНД (з підключенням до європейської об'єднаної енергосистеми ENTSO-E). Нарешті, 9 квітня 2022 р. Кабмін ухвалив постанову №426 про повну заборону імпорту російських товарів. За підрахунками глави Мінекономіки Юлії Свириденко, країна-агресор втрачає на цьому $6 млрд на рік. І як крапка над "i", 27 вересня 2022 р. ухвалено постанову про повну заборону експорту українських товарів до рф. Це вже дуже реальні речі, досягнуті за Володимира Зеленського. Звичайно, розв'язана путіним повномасштабна війна до цього підштовхувала. Але в будь-якому разі треба констатувати, що за нинішнього президента для виходу з орбіти російського економічного впливу зроблено більше, ніж за всіх його попередників, разом узятих. Залишається відповісти на одне просте запитання: а що це дає Україні? Адже вихід з орбіти не може і не має бути самоціллю. Відповідь на нього теж проста: дає можливості. Можливості для побудови нової економіки на передових технологіях, які мають західні країни. Якщо відсунути політичну складову та розглядати лише економічну, треба визнати: Україна була приречена на відставання від решти світу в економічному просторі СНД під егідою рф. Бо свого часу СРСР безнадійно відстав від Заходу технологічно. І нинішній Росії, як наступниці радянської імперії – подолати це відставання не вдалося. Українські підприємства й надалі продовжували б випускати орієнтовану на ринок СНД продукцію абсолютно неконкурентну на глобальних ринках. Тепер залишається зовсім "трохи": сповна використовувати можливості, що відкрилися.
